Омбудсмен просить КС заборонити правоохоронцям створювати ДНК-базу громадян

Формуючи бази даних, поліція має право збирати, крім іншого, біометричні дані українців — відбитки пальців та зразки ДНК. На переконання уповноваженого Верховної Ради з прав людини, такі дії правоохоронців обмежують права громадян і суперечать позиції Європейського суду з прав людини. Хоча представники поліції, напевне, наполягатимуть, що, з точки зору Конституції, проблем немає.

Повноваження правоохоронців щодо зберігання інформації про  громадян прописані в законі «Про Національну поліцію». Так, у п.7 ч.1 ст.26 цього документа встановлено, що поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних «осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушень (адміністративне затримання, затримання згідно з дорученнями органів правопорядку, затримання осіб органами досудового розслідування, адміністративний арешт, домашній арешт)». А відповідно до ч.2 ст.26 для формування відповідних баз поліція збирає і накопичує й біометричні дані — дактилокартки і зразки ДНК.

На думку уповноваженого ВР з прав людини Валерії Лутковської, зберігання зразків ДНК суперечить Основному Закону, тому вона звернулася з відповідним поданням до Конституційного Суду.

В ньому, зокрема, вказується, що такі дії суперечать ст.32 Конституції, відповідно до якої «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Разом з тим на це ж положення Основного Закону можуть звернути увагу й ті, хто відстоюватиме повноваження правоохоронців. Мовляв, це робиться у випадку, «визначеному законом». А також в «інтересах прав людини», адже люди зацікавлені в ефективному притягненні злочинців до відповідальності.

Те, що «конституційних» аргументів може бути недостатньо, напевно, розуміють і в офісі омбудсмена. Тому звертають увагу на правила зберігання таких матеріалів у Європі, саме на цьому будуючи свою позицію.

Зокрема, ключове місце в позиції уповноваженого займають рекомендації Комітету міністрів Ради Європи №R(87)15, прийняті ще у 1987 р. Відповідно до них «необхідно вживати заходів, щоб персональні дані, які зберігаються для цілей діяльності поліції, видалялися, якщо більше немає необхідності в їх зберіганні». Також у рекомендаціях зазначено: для того щоб визначити, чи потрібні ще ці матеріалі, слід ураховувати результати розслідування справи, вступ у силу судового рішення (у тому числі виправдувального вироку), відбування призначеного покарання тощо.

Питання щодо зберігання зразків ДНК порушувалось у рекомендаціях КМРЄ №R(92)1, підготовлених у 1992 р. Тоді вказувалось, що «зразки або інші тканини людини, взяті у фізичних осіб для аналізу ДНК, не повинні зберігатися після винесення остаточного рішення у справі, в рамках якої вони були використані, крім випадків, коли це необхідно для цілей, безпосередньо пов’язаних з цілями їх збору». Водночас цей документ передбачає і винятки. Так, результати аналізу ДНК можуть зберігатися, якщо людина, якій вони належать, була визнана судом винною у скоєнні тяжких злочинів проти життя, недоторканності та безпеки інших осіб. Щоправда, навіть у таких випадках національне законодавство має чітко визначити строки зберігання такої інформації.

На складності цього питання наголошувалось і в пояснювальній доповіді, присвяченій цим рекомендаціям. Тоді акцентували на тому, що, оскільки найважливішою метою взяття зразків та проведення аналізу ДНК є встановлення правопорушників та реабілітація підозрюваних, ці дані повинні видалятись, як тільки з особи будуть зняті підозри.

Була сформована й певна практика Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі «S. and Marper v. The United Kingdom» було вказано, що «зберігання зразків та профілів ДНК свідчить про втручання держави в реалізацію прав заявників на повагу до їхнього приватного життя». Пояснювалось це тим, що, зважаючи на швидкі темпи розвитку генетики, не можна виключати, що в майбутньому держава зможе втручатися в приватне життя завдяки наявним відомостям. Та й загалом, наголосили в ЄСПЛ, не можна пояснювати збереження такої інформації виключно тим, що зараз жодних порушень прав людини не відбувається.

Аналізуючи конституційне подання, можна дійти висновку, що невдоволення омбудсмена викликає не сам факт збору ДНК-даних, а те, що ця діяльність не обмежується. Закон дозволяє взяти такі матеріали в осіб, затриманих за підозрою у вчиненні правопорушення, але жодного слова не говорить про те, за яких умов ці матеріали мають бути знищені. Як наслідок, складається ситуація, коли, один раз отримавши інформацію, правоохоронці її не знищать. У цьому полягає суттєва відмінність між українською практикою та європейськими стандартами. 

«Викликає занепокоєння відсутність диференційного підходу до визначення кола осіб, щодо яких уможливлюється збір інформації. Так, наприклад, в особи, яка піддана адміністративному арешту чи адміністративному затриманню, і в особи, до якої застосовано запобіжний захід під час досудового розслідування злочину у вигляді домашнього арешту, можуть бути відібрані для зберігання зразки ДНК», — йдеться у поданні омбудсмена.

Як наголосила В.Лутковська, законодавець жодним чином не диференціював випадків збирання зразків ДНК залежно від тяжкості та характеру правопорушення. До того ж, підкреслюється в поданні, «положення, які передбачають механізм захисту від свавільного обмеження права особи, є невід’ємною частиною відповідного законодавчого регулювання».

Зважаючи на те, що навряд чи КС винесе рішення у цій справі найближчим часом, народні депутати мають можливість розглянути це питання самостійно. Для цього достатньо вивчити європейські вимоги та встановити обмеження на законодавчому рівні. В іншому разі може виникнути ситуація, коли КС повністю заборонить ведення баз даних ДНК.

Джерело "Закон і Бізнес"